ХЛОРОВЕ ПЕКЛО

Хлорове пекло - Про війну - TCH.ua ТСН

Не можна було навіть сигарету підпалити – тільки щоб літаки знову не почали бомбардувати.

В останні місяці облоги контрольованого повстанцями східного Алеппо атаки із застосуванням різних видів зброї збільшилися вдвічі. Режим Асада хотів провести сухопутний наступ на цивільні райони. Обстріли ставали несамовитими – із моря активували протибункерні ракети, застосовували парашутні, кластерні і вакуумні авіабомби. Це окрім традиційних бочкових бомб, які провладні сили застосовували проти повстанців. Це призвело до блискавично швидкої втрати контролю над значною частиною території і захоплення її сектантськими військами Асада.

Але напочатку грудня бочкові бомби були вже не такими, як кілька останніх років. Ні, вони були зовсім інакшими. Не лише збільшувалася інтенсивність вибухів, коли одночасно активувалися кілька бомб. Тепер бочки були з хімічними речовинами. Їх і раніше застосовували і в Алеппо, і в інших містах Сирії. 21 серпня 2013 року влада застосувала нервово-паралітичний зариновий газ у Гуті. Ракета із хімічною речовиною влучила в один із районів Гути – Маадамію, вбивши 1400 мирних сирійців. Того ж року хімічні атаки сталися в Хан аль-Асаль, в Алеппо, в Хомсі, в Талбесі.

У грудні, коли сирійський режим посилював атаки на сході Алеппо, жителів міста, серед яких був і я, сколихнула масштабна хімічна атака. Сили Асада з російською підмогою одночасно посилювалися на землі, оточували східну частину міста, що призвело до катастрофи в місті, де перебували на той час більше 300 тисяч людей.

Наші найгірші страхи справдилися. Хімічні атаки прокотилися цивільними районами не лише Алеппо, а й інших міст по всьому сході країни. Помирали мирні сирійці.

Я спокійно йшов вулицею, над містом, як завжди, ширяли військові літаки. Раптом вони почали скидати бочкові бомби. Я взяв таксі, щоб ближче під’їхати до того місця, звідки із криком бігли люди. «Це бомби з хлором», – намагалися вони попередити інших. Я вийшов із таксі – водій не захотів під’їжджати ближче.

Я наближався, прикривши обличчя верхнім одягом, щоб не вдихати токсичний газ. Але це не допомогло, запах був нестерпним, отруйне повітря обпалювало мій ніс і горло, я почав сильно кашляти.

Я трохи зупинився, але потім продовжив йти. Карети швидкої мчали на допомогу постраждалим. Більше 50 людей, переважно це були жінки і діти, транспортували до лікарні «Аль-Кудс», де їхні тіла обмивали водою, щоб вони змогли хоч трохи дихати.

Тієї ж ночі сталася ще одна хімічна атака у кварталі Карм-Хомад. Тепер скинули дві бомби. Швидкі помчали туди. На вулицях не було нічого видно, водіям не дозволяли вмикати фари автівок, не можна було навіть сигарету підпалити – тільки щоб літаки не помітили людей і не почали знову бомбардувати.

Це було так важко – ти чуєш крики про допомогу, але нічого не можеш зробити, тільки молитися.
Зуір аль-Шималь
Десь через 15 хвилин після того, як швидкі почали звозити поранених від попередньої атаки, почалися обстріли лікарні і довколишньої території. Паніка і хаос заполонили кімнати і коридори. Всі кричали і голосили, боячись, що бомба влучить у будівлю і вб’є їх усіх. Зрештою, три бомби влучили в будівлю лікарні. Три людини отримали поранення.

Згодом все повернулося на круги своя, про постраждалих від цих атак попіклували і вони прокинулися в новому важкому дні: тепер літаки проносилися дуже низько – одні обстрілювали, інші просто залякували жителів своєю присутністю.

8 грудня бомбардування настільки посилилися, що висосуватися зі своїх будинків означало вірну смерть. Але мені потрібно було поїхати на схід Алеппо в район аль-Калеш, щоб зробити там репортаж про атаки і дізнатися, як почуваються мої друзі, які постраждали внаслідок попепердніх атак. Коли я туди їхав, почало лити як із відра – із бочкових бомб. Багато з них вміщували хімічні речовини. Я сховався в найближчій будівлі. Там не було підвалу, на дах вибігти також не можна було, тому я сховався в коридорі й через деякий час відчув нестерпний запах газу. Я важко кашляв, ледь дихав і ледь рухався. Разом із іншими людьми, які ховалися в цій будівлі, я намагався повільно вибратися і перейти на іншу вулицю. Але нам нічого не вдалося – зовні продовжувалися шалені обстріли.

Повітря було жовтого кольору, ми закривали обличчя мокрими рушниками, мої очі сльозилися, я не міг контролювати своє тіло. Ми не знали, чи потрібна комусь допомога, чи там є мертві, ми нічого не бачили. Тоді вбили двох людей, 70 – дістали поранення.

Таких атак було ще багато. Ми щільно замикали двері в наших будинках, обличчя закривали мокрими рушниками.

Під час однієї з них,  переховуючись у будинку, я почув голос чоловіка, який благав про допомогу. Обстріли були інтенсивними, ми не могли вийти назовні, бо могли загинути самі. Це було так важко – ти чуєш крики про допомогу, але нічого не можеш зробити, тільки молитися. За кілька хвилин його голос стих, і коли обстріли вщухли, ми побачили, що цей чоловік, як й інші, хто був на вулиці, загинув.

Використовуючи хімічні атаки в Алеппо під час грудневої облоги, та й перед тим, сили Асада хотіли ввійти швидше і глибше в місто, безперешкодно, щоб перед переговорами з повстанцями в Женеві й Астані мати важелі впливу. Так і сталося. Із допомогою Росії місто могли добити 24 години поспіль.

Режим Асада і Росія могли спокійно відвойовувати території, адже міжнародна спільнота адекватно не реагувала на масові вбивства у взятому в облогу місті. Вони дозволили провладним силам взяти місто за будь-яку ціну, незважаючи на кількість смертей. Вина за всі ці жертви лежить не лише на Асаді і Росії, але й на Євросоюзі, а особливо на США, тому що вони нічого конкретного не зробили, окрім заяв із вимогами припинити злочини, які не припинялися аж до мирних переговорів і запровадження режиму припинення вогню. Але про що це я? Вбивства тривають і досі.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *